Сьогодні житомирські парубки засилатимуть сватів, а дівчата ворожитимуть

13 січня (31 грудня за старим стилем), за давніми традиціями відзначали Свято Маланки, а наступного дня, 14 січня (1 січня за старим стилем) — Василя.

Святкування Маланки ще називають Щедрим вечором або Щедрою (Другою) кутею. Святом Василя називають Старий Новий рік.

Святкування його походить від стародавнього, ймовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем — це також день преподобної Меланії (Меланки, Маланки, Миланки). Меланка-Вода приходить на щедрий вечір разом із Василем-Місяцем сповістити господарів про наступні торжества та справити гостини, які в народі так і називають — гостини Меланки.

Зранку на Маланки, вдруге протягом зимових Святок, готують обрядову кутю — щедру. Як і на багатий вечір, кутю також ставлять на покуті. Крім того, господині печуть млинці, готують пироги та вареники з сиром, щоб обдаровувати щедрувальників та посівальників. На щедру вечерю готують також багато м’ясних страв.Випікають і спеціальні хліби “Маланку” та “Василя”.

Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба,  не миючи рук від тіста, вона  йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру, або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора).  Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири,  або палицею і промовляв:  "А чого ти, грушо, не родиш?  Я тебе зрубаю, порубаю!" Або: "Не будеш  родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати". За дерево відповідала дружина: "Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в  пригоді  стану".  Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев'язувала його перевеслом.

В народі вірили,  що після таких процедур дерево злякається і обов'язково дасть гарний урожай.  Бо на Маланки,  особливо  в Новорічну ніч,  рослини розуміють людську мову,  а тварини навіть самі розмовляють по-людському.  В  цю  ніч вони могли поскаржитись Богові  на господарів, якщо ті погано з ними обходяться.  Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно.

А ще на Маланки господині ретельно чепуряться,  підбілюють піч. Ніхто у цю ніч не спав на печі, не сидів, нічого на неї не клав. Бо Василь з Маланкою приходять танцювати на печі.

Звечора і до півночі щедрувальники обходять оселі. За давньою традицією, новорічні обходи маланкарів, як і різдвяних колядників, відбуваються після заходу Сонця, тобто тоді, коли володарює усяка нечиста сила. Дівчата-підлітки поодинці чи гуртом оббігають сусідів, щоб защедрувати.

На Меланки ходять також і парубоцькі гурти. Вони називаються "водити Меланку". Хлопці в масках висловлюють добрі побажання, веселять піснями, танцями, жартівливими сценками. Серед ряджених найчастіше зустрічаються образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою, цигана, ведмедя, журавля, кота.

Маланкою був парубок в латаній спідниці, старій хустці, брови і очі підведені сажею, обличчя вибілене крейдою, щічки та вуста фарбовані червоним буряком або калиною. В руках Маланка носила куделю. Вона дуже полюбляла цілуватись зі всіма, хто підвернеться, при цьому обмурзувала їх своєю "косметикою". У деяких селах українського Подністров’я замість хлопця на роль Маланки вибирали гарну огрядну жінку, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі.

Козою був  парубок  у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини до якої прикріплювали дві дощечки (рот), і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи  закривався, що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоника, ззаду — хвіст з віника.

Ведмедями одягалися найсильніші парубки, які гарно вміють боротися. Їх костюми складали вивернуті хутром догори кожухи, до ніг прив’язували жмути соломи, сіна, або овечі шкури, зі шкур виготовляли і маски.

Журавлем був парубок на ходулях, або з довгою шиєю, яку робили з жердини. 

У дівочому гурті роль Маланки і Василя виконують дівчата. Дівчата “убирають Маланку у хвату, як молоду обквітчають квітами, Василя підбирають теж з дівчат, надівають на Василя гарні штани, френч, шапку, підводять вуси. Обох гарно підмальовують.

Підійшовши до вікна, ряджені в пісенній формі просили у господарів дозволу щедрувати:

“Гой Іване, Іваночку, Пусти до хати Маланочку…” “Пустіть до хати погріти п’яти, Пустіть до груби погріти зуби, Пустіть до печі зігріти плечі…”

Прихід ряджених був доброю ознакою, тому їх зазвичай радо запрошували в оселю. Дослідники народної обрядовості виказують припущення, що ряджені щедрувальники є уособленням “представників потойбічного світу, що провідують живих родичів у визначені святкові терміни і обов’язково вночі.

До хати щедрувальники заходили, лише отримавши дозвіл господарів. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім'ї, потім співали пісень про Маланку. Маланка в цей час пряла куделю, пританцьовувала, рухами імітувала дії, оспівані в щедрівці, показуючи,  яка вона гарна господиня, все робила навпаки: підмітала хату від порогу до столу, взуття клала на стіл, тарілки під стіл, намагалась допомогти господині підбілити долівку, або помити глиняні стіни. Господарі прагнули помішати їй "наводити порядок" і уважно стежили, щоб Маланка нічого не вкрала. Це за нею також водилось, адже за крадену річ вона просила додатковий викуп, або погрожувала продати її у наступній хаті, там мовляв, більше дадуть. Іноді їй спеціально клали якусь дівочу річ, щоб Маланка її вкрала, це віщувало дівчині швидке заміжжя.

В цей час у сінцях починала мекати та тупотіти коза. Щедрувальники просили господарів впустити і її до хати погрітися, вона он в ніжки змерзла і в ріжки змерзла. Господарі спочатку відмовлялись,  придумуючи різноманітні причини, що коза долівку попсує, вазони поїсть, дітей полякає. Діткам страшенно хотілось побачити козу, вони благали батьків впустити її до хати. Щедрувальники всіляко розхвалювали свою козу:  вона, мовляв, і гарненька і розумненька, танцювати вміє і співати вміє, побрехеньки розказує, людей звеселяє. Господарі нарешті погоджувались.

Ввійшовши до хати, коза спочатку лякала присутніх, намагаючись їх буцнути рогами, а потім під спів щедрувальників відтворювала в танці те, про  що співалось в щедрівці. Все закінчувалось тим, що приходили стрільці або хлопці-молодці і вдарили (встрелили) козу в праве вушко,  або ж під ліву чи праву ногу, коза впала, ноги задрала, або ж  впала та й нежива стала. Одним словом, коза помирала.

Що ж означав цей ритуал? Чому козу неодмінно  було  вбивати? Адже  коза була символом (божеством) родючості ниви. До речі і по нині частинку нескошеної ниви, чи незібраної грядки  називають козою. В грецькій та римській міфології боги плодючості і урожаю також мали ознаки схожості з козою. В далеку давнину люди помітили, що на тій землі, де стояла домашня  скотина,  рослини ростуть значно  краще, дають більший урожай. Про вплив кози на родючість ниви співається і в народних українських щедрівках: «Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає, Де коза туп-туп, Там жита сім куп, Де коза рогом, там жита стогом, Де коза хвостом, там жита кустом... «

То ж, очевидно смерть кози — символізувала зимову смерть рослинності, ниви. Проте в ритуалі головне було не смерть кози, а її оживляння. Всі присутні в хаті, а також щедрувальники,  намагалися оживити козу, розсмішивши її. Для цього всі засоби були добрими, лиш би коза засміялася, почала пручатися, подала ознаки життя. Її "лікував" "лікар", коментуючи при цьому свої дії так, що всі в хаті сміялися, турчали козі у вуха, рахували зуби, щоб переконатись стара чи молода, був і крайній (сороміцький) метод — пробували "перевірити, чи коза доїться". Оскільки  за народними традиціями козою перевдягались парубки, це, як правило, приводило козу до тями, вона пручалася, видиралася, подавала ознаки життя.

Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи взагалі.  Сміх носив магічне значення — відганяв злі сили, крім того вірили, якщо сміятись в новорічну ніч то і  весь  рік  пройде  зі сміхом, весело і щасливо. На закінчення щедрувальники проголошували вірші з побажаннями щастя, добра в новому році і просили винагороди, для Кози, Маланки або інших ряджених персонажів: “Дайте грошей, дзвоника полатати, щоб було чим калатати”, “дайте козі на сіно”, “Маланці на фартух”, “дідові на тютюн”.

Господарі  замість грошей або ласощів пропонували Козі сіна, соломи, вівса, бурячків, на що щедрувальники  відповідали, що їхня коза цього не їсть, вона полюбляє свіжі паляниці, пироги, а також чарочку і шкварочку, шинку й ковбасу. Почувши про гостинці до хати ввалювались “цигани” з “ведмедем” і починали гадати, танцювати, пропонували підкувати коней, або когось із хатніх, господарі на допомогу кликали стражників, які також були серед ряджених і ті випроводжали з хати гамірних гостей, за що отримували винагороду від господарів.

Василь із променями ранкового сонця повинен стати квіткою Васильком. Час перебування Василя в реальному світі у образі людини обмежений лише однією Новорічною ніччю.

Саме в Новорічну ніч, коли Богиня плодючості вирвалася з царства мертвих, а Бог рослинності ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити в шлюб. Від їх священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Цей шлюбний зв’язок уособлюють і обрядові хліби Маланка та Василь, які у новорічну ніч лежать на святковому столі один на одному, захищені магічними атрибутами — часником, конопляним сім’ям, металевою монетою. Селяни цієї ночі не сплять на печі і не топлять її, щоб Маланці було де переночувати зі своїм чоловіком.

Весілля Маланки і Василя і є початком Нового року, що започатковує нове життя, пробудження природи. Серед обрядових дій, що відбуваються в Новорічну ніч, можна також назвати змагання ватаг ряджених маланкарів. Вони, як правило, відбувалися опівночі на роздоріжжях, або на мостах чи кладках через потік. Змагання були як індивідуальні, так і колективні. В індивідуальних поєдинках кожна ватага виставляла свого рядженого представника. Починали боротьбу зазвичай ряджені ведмеді, іноді їх поєдинку вистачало, щоб визначити яка ватага перемогла, а іноді справа доходила до колективного змагання “стінка” на “стінку”, хто кого потіснить. Команда, що програла пропускала переможців вперед.

Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що християнська свята Меланія, день пам’яті котрої відмічався в останній день року, замінила більш давній образ богині  Макоші (Мокош).

Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах —  особливо прядінні. Вважалася також богинею дощу, сестрою Сонця.

З щедрою кутею пов'язано багато побутових обрядів. Так, щоб залагодити якийсь конфлікт, сусіди йшли один до одного миритися, аби "Новий рік зустріти в мирі і злагоді". Хлопці, котрі перед цим "отримали гарбуза", вдруге засилали сватів з надією на згоду.

Ввечері цього дня дівчата ворожать. За давнім звичаєм, коли дівчата починали ворожити, парубки викрадали в них вдома ворота або хвіртки, хоч би як не стерегли господарі. Щоб повернути втрату, батько дівчини мусив ставити могорич.

Джерело: http://www.0412.ua